| ПЛАВАНИЕ. ЯНА КЛОЧКОВА |
|
|
| 04.01.2010 | |
 Откровенное интервью депутата харьковского горсовета Яны Клочковой Як стало відомо нещодавно, невдовзі на неї чекає новий статус – мами. Крім іншого, нині Яна працює у фонді, який займається підтримкою плавання в Україні. Також Клочкова бере участь у соціальній ініціативі та закликає українців відмовитися від куріння. Про своє життя “Золота рибка” відверто розповіла в ексклюзивному інтерв’ю “Газеті”. – Ви родом із Сімферополя, а звідки ваші батьки? – Тато з Харкова, а мама із Сімферополя. Познайомилися вони на змаганнях у Харкові. Обоє – спортсмени, займалися легкою атлетикою. – Чому вони вирішили віддати вас на плавання? – Наскільки розумію, батьки хотіли створити спортивну династію. Мене спочатку віддали в гурток спортивної гімнастики. Але секцію закрили, і я почала займатися художньою гімнастикою. До речі, в тій самій сімферопольській школі, де тренувалася Катя Серебрянська. Однак я не підходила для художньої гімнастики за комплекцією. Тому почала займатися плаванням. Тренером був батьків товариш із Харкова. Дитинство моє було незвичайне – з одинадцяти років увесь свій час присвячувала тренуванням. – Майбутня чотирикратна олімпійська чемпіонка відразу відрізнялася від інших дітей? – Ні. У моїх тренерів Ніни й Олександра Кожухів – це чоловік і дружина – було майже п’ятсот учнів. І я нічим не вирізнялася. Та і як вирізнятися – усі діти маленькі. – Але талант є талант... – Знаєте, талант – це маленький відсоток, усе інше – праця. – Які найяскравіші спогади залишилися з дитинства? – Про поїздки в табір років, коли мені було років одинадцять. Бабуся діставала путівки до Алушти, і я їздила в спортивні табори. Пам’ятаю, нас відправляли збирати овочі, фрукти, а заразом ми могли поласувати ними. Ну, і перша поїздка за кордон в одинадцятирічному віці: їздили по обміну до Бельгії, жили в сім’ях. Це був яскравий момент, адже в нас тоді ще нічого не було. Була здивована їхнім життям – для мене це був “космос”. І хоча тоді в нас був не такий високий рівень життя, як у Бельгії, на спорті ми розумілися значно краще. – А ваша молодша сестра теж займалася плаванням? – Так. Вона вже п’ять років навчається у Швейцарії. З такою освітою, яку здобуває, їй буде складно знайти роботу в Україні. Тому я вже не сподіваюся, що вона колись повернеться. Коли в молодості людина тривалий час живе за кордоном – їй потім дуже складно повернутися на батьківщину. – Ви двічі поспіль, на Олімпіадах 2000-го і 2004 років, здобували по дві золоті медалі. Яку з нагород було найскладніше вибороти? – Можу сказати, що вдруге, в Афінах, було дуже складно, оскільки не багатьом удається втриматися на піку, повторити успіх. У комплексному плаванні не було таких прецедентів. Після Сіднея 2000 року ми переїхали до Києва. Я подорослішала, в мене з’явилися свої бажання, спорт став для мене не таким важливим, хотілося чогось нового: відпочити, кудись сходити... Звичайно, було дуже складно. – Ви жили разом із батьками? – Так, вони допомагали, створювали умови, щоб у мені все вдавалося. Заслуга в перемозі не лише моя, а й багатьох людей, які мене оточували, вірили в мене, підтримували. – А чим нині займаються ваші батьки? – Коли жили в Сімферополі, тато був будівельником, мама – продавцем. Потім, звісно, всю увагу почали приділяти мені: батько возив мене на тренування по чотири рази на день, мама займалася господарством. – 2000 року ви встановили світовий рекорд. Однак 2007-го його побила американка, а ви стежили за цим під час прямої трансляції по телебаченню. Які відчуття при цьому виникли? – Знаєте, рекорд утримався доволі тривалий час. Рано чи пізно хтось повинен був його побити. Життя не стоїть на місці, ти не можеш бути завжди найкращим. Потрібно ставитися до цього нормально, не впадати в істерику. – 2008 року ви відмовилися виступати на Олімпіаді в Пекіні в останню мить. Складається враження, що пішли зі спорту, не поставивши переможну, фінішну крапку… – Ну, в принципі можна сказати і так. Мені хотілося поїхати. І багато хто чекав, що в Пекіні ще здобуду медалі. Однак відчувала, що мені не вдасться, тому відмовилася. Можна було піти на переможній ноті після Афін. – Що вам приносить заробіток, адже призових за кожну медаль на все життя не вистачить? – Не можу сказати, що забезпечена на все життя. У нашій країні, на жаль, навіть для колишніх спортсменів немає роботи, закінчився спорт – і все. З одного боку, ти – “зірка”, а з іншого – біля “розбитого корита”. Нині я – віце-президент Фонду підтримки молодіжного і олімпійського плавання, отримую зарплату. – Чим саме займається ваш фонд? – Розвиваємо плавання в нашій державі. Розробляємо програму, впроваджуємо уроки плавання в школах. Цьогоріч відкрили клуб дитячого плавання, вивчили понад 800 дітей у Києві й Запоріжжі. Це недержавна програма, знаходимо спонсорські гроші. Нині розробляємо план типового 25-метрового басейну, який був би ефективним, тобто його можна було б звести з мінімальними витратами і він не завдавав би збитків. – А старі басейни, які залишилися з радянських часів, їх можна переобладнати? – Щодо тих басейнів, які в нас є, то не відомо, що легше – знести і побудувати новий або зробити реконструкцію. Щоб їх переобладнати, потрібні дуже великі гроші. Ці басейни можна на пальцях перерахувати. Разом із Денисом Силантьєвим – президентом фонду й чемпіоном світу і Європи з плавання, срібним призером Олімпійських ігор у Пекіні – вже були в Херсоні, Сумах, Львові, Івано-Франківську. – Ви дуже швидко стали світською левицею – стрибнули “з басейну на бал”. Як це сталося? Чи була людина, яка ввела вас у світ світських раутів, підказувала, як поводитися, що вдягати? – У нашій країні не так багато людей, які досягли чогось у спорті, тому, звісно, до них підвищена увага. Нині, коли отримую запрошення, думаю, куди йти, а куди ні. Хочеться, щоб мене сприймали не просто як світську левицю. Для виконання завдань фондумені необхідно бути на людях і багато знати. Але часто хороші пориви відомих осіб не цікавлять громадськість, для неї цікавіший “жовтий бік”. Стосовно порад, то їх багато хто дає. Проте головне – слухати себе. Порадників – мільйон, а хорошу, ділову пораду не всі можуть дати. – А що було складніше, коли у вас почалося нове “глянцеве” життя? – Напевно, не втратити своє “я”, залишатися самою собою. Багато хто стає несправжнім. Але мої друзі мене люблять і поважають за те, що я така, якою є, ні під кого не підлаштовувалася. – А були люди, з якими познайомилися і вони справили на вас сильне враження? – Напевно, зустріч із ними ще попереду. Хочеться познайомитися з людьми, які щось можуть і хочуть змінити в нашій країні. Однак наразі не бачу, хто це може бути. Ось, наприклад, святкували двадцятиріччя падіння берлінської стіни – запросили всіх глав держав: Берлусконі, Саркозі, Мєдвєдєва. А чому нашого президента там не було? Невже ми зовсім ніхто? Стає сумно за нашу державу. Звичайно, хочеться, щоб нас більше поважали. Але ж поважають людей за справи. А за що нас поважати, що ми такого зробили? У нас є вчені, професори, спортсмени, артисти, але через дії політиків вони не можуть змінити життя людей на краще. – На ваш погляд, як суспільство може побороти наркотичні залежності, зокрема – куріння? – Думаю, дорослі, щоб їхні діти не курили, повинні починати із себе, позбуватися цієї шкідливої звички. Як підліткові не закурити, коли довкола всі з цигарками? Гадаю, батьки повинні дуже серйозно говорити з дітьми, коли бачать, що ті пробують курити. Крім того, потрібні реальні дії на рівні держави. Просто знати, що курити погано, і нічого при цьому не робити – це несерйозно. Дуже правильно, що з 2011 року на пачках розміщуватимуть картинки, які зображатимуть шкоду куріння. Коли бачиш – це справляє враження. Для мене особисто велика проблема – “обкурювання” в ресторанах, кафе. Просто не переношу запах диму. Але мусиш страждати від того, що хтось цього не розуміє і псує повітря. Потім усе прокурено: волосся, речі – запах умить чіпляється. – Це правда, що ви вклали гроші в бізнес, а він прогорів? – Це були гроші батьків і їхніх друзів. Але бізнес не прогорів, просто не пішло. Це був ливарний цех із виробництва лавок, ліхтарів. Гроші не втратили, але й не заробили. – Криза якось торкнулася вас? Гроші в банку не “пропали”? – Торкнулася, новий курс долара всіх “зачепив”. Але банк не збанкрутів, слава Богу. – Ви брали участь у проекті “Танці із “зірками”. Це була вже друга спроба потанцювати, оскільки в першому проекті ваш тренер із плавання заборонив брати участь. Однак удруге ви “вилетіли” однією з перших. Залишився гіркий осад від цього проекту? – Інколи люди беруть твоє ім’я для шоу. Ясна річ, там багато учасників, але можна хоч би спробувати навчити тебе танцювати. Зі мною не зовсім красиво повелися. Не порозумілася з хореографом і попросила іншого. Однак мені висунули умову: я повинна відмовитися від цього фахівця перед камерами, не попередивши його заздалегідь. Це все знімали, а відтак потрапило в ефір. У підсумку всі подумали, що Клочкова не вміє танцювати й вирішила спихнути все на хореографа – негарно вийшло. Насправді я не така. Зробиш один невірний крок – і люди тобі не пробачать, дуже складно зберегти репутацію, а вона для мене важлива. – Із ким із “зірок” ви в хороших стосунках? – Не можу сказати, що маю з кимсь особливо близькі стосунки. – Яно, в найближчому майбутньому ви плануєте стати мамою. Як почуваєтеся? – Почуваюся прекрасно. Напевно, завдяки спортивній підготовці (сміється). Я щаслива! – Що робите, щоб поліпшити настрій, коли в поганому гуморі? – Можу книгу почитати, в кіно піти, музику послухати. Часто в інтернеті спілкуюся на різних сайтах, зокрема в “Однокласниках”. Узагалі стараюся, щоб поганого настрою не було. Дуже рідко буваю в поганому гуморі. Головне – не зациклюватися. У мене собака й три кішки, я з ними поспілкуюся – і все знову в нормі. Розмовляла Катерина Осадча, «Львiвська газета» |
